Цікаве рішення. Прогнозоване та водночас парадоксальне. Особисто в мене майже не було сумнівів щодо того, що з ЦЕ (офіційна назва – Церква Еллади) будуть «працювати» доти, доки не змусять або продемонструвати стійкість у прагненні церковної єдності, або визнати ПЦУ. Як мовиться, не минуло й року… Хтось сумнівався, що рішення собору буде саме таким? Я, нажаль, ні. Аби опиратись тиску, бути стійким у вірі і твердим у переконаннях потрібно мати мужність. Мужність сказати «ні» хоч Вселенському патріарху, хоч американському дипломату. Перечитайте резолюцію собору. Її авторам не вистачило мужності навість чітко сформулювати прийняте рішення, без розпливчастих формулювань та словоплетіння у візантійському дусі. Тож чи варто взагалі говорити про віру та єдність? Питання, нажаль, риторичне…
Втім, досить про очевидне. Є в наявній ситуації і дещо парадоксальне. По-перше, вчорашній собор було скликано позачергово. Ще не так давно в ЦЕ заявляли, що «українське питання» найближчим часом розглядатись не буде. Аж раптом, під впливом певного зовнішнього тиску, ієрархи і на собор збираються, і потрібне рішення ухвалюють. Ганебне, треба сказати, рішення. Тому що Церква з такою історією як у ЦЕ (а в її історї і боротьба греків за незалежність, і геноцид християн з боку турецької влади, і війни – одна громадянська і дві світових), повинна мати достатню відповідальність аби не приймати політично мотивованих, нав’язаних ззовні рішень. Тим більше, коли подібні рішення є, по суті, бомбою уповільненої дії для самої Церкви. Маючи всередині себе певну кількість розколів та розкольницьких течій Елладська Церква однією з перших мала б замислитись про згубність визнання за Константинопольським патріархом права надавати автокефалію одноосібним рішенням. Адже поручитись за те, що у майбутньому хтось з «Стамбульських пап» не забажає проявити власну «першість без рівних», прийнявши у спілкування якусь спільноту, що відкололась саме від ЦЕ, не в змозі ніхто.
Про те, які процеси може запустити у світовому Православ’ї легалізація ПЦУ однією з Помісних Церков, наразі, годі й думати. Останні кроки Константинопольського патріарха вже змусили говорити про глибоку кризу всеправославної єдності, безвідповідальність ЦЕ як мінімум посилить цю кризу, як максимум, якщо поганий приклад виявиться заразним, поховає поняття єдності як таке.
Втім, чи добре усвідомлювали ієрархи Елладської Церкви на користь чого приймали рішення? Боюся, що так. За останній рік між ієрархами ЦЕ, УПЦ та РПЦ відбулось чимало зустрічей. Грецькі ієрархи відвідували Україну, українськи архієреї приїздили до Греції, досить вільно спілкуючись між собою. Про становище УПЦ у сучасний Україні вже й писати не треба: ледь не всьому світу відомо про рейдерські схеми захоплення храмів, міжконфесійне протистояння в масштабах усієї країни, фізичне насилля над духовенством та віруючими. Навіть в останній день перед розглядом «українського питання» архієреї ЦЕ отримали книжки з вичерпною інформацією про релігійну ситуацію в України. Отже, приймаючи рішення члени Собору свідомо обирали між Христом та Варфоломієм і свідомо обрали останнього.
А що ж тепер ПЦУ? ПЦУ, звісно, радітиме. Армія спікерів, активістів, блогерів тільки тим і буде займатись, що по всіх куточках інтернету писатиме та говоритиме одне: нас визнали одні, визнають і інші. Так, визнання з боку однієї з Помісних Церков, певним чином, відчиняє перед розкольницькою структурою Православний світ. Але, прибічникам ПЦУ слід пам’ятати, що, навіть, учорашнє рішення ухвалено не одноголосно. У кожній з Помісних Церков є достатньо архієреїв та священиків, які ставляться до ідеї визнання ПЦУ вкрай негативно. Отже, чим ширше географія визнання розкольників, тим, як не дивно, більше тих, хто після вимушеного співслужіння з кліриками ПЦУ, перш за все поквапиться вимити руки.

протоієрей Володимир Пучков.